Персональний сайт учителя української мови та літератури Дмитренко Г.М.

Легенди з "Повісті минулих літ"

* * *
Після потопу, отже, три сини Ноєві розділили Землю — Сим, Хам і Яфет .
І дістався схід Симові: Персіда, Бактрія і аж до Індії в довготу, а в широту ж 
до [города] Рінокорури, — як ото сказати, від сходу і аж до півдня,— і Сірія, і 
Мідія, і Євфрат-ріка, і Вавілонія, [і] Кордуена, і Ассірія, ; Месопотамія, 
Аравія Старіша, Елимаіс, Індія, Аравія Сильна, Колія, Коммагина, Фінікія вся. 
Хамові ж дісталась південна частина: Єгипет, Ефіопія, прилегла до Індії, і друга 
Ефіопія, з якої витікає ріка ефіопська Червона, та, що плине на схід, [город] 
Фіви, Лівія, прилегла аж до Кірінії, Мармарія, Сірт, Лівія друга, Нумідія, 
Масурія, Маврітанія, котра є навпроти [города] Гадіра. А [з країв], що є на 
схід, він узяв Кілікію, Памфілію, Пісідію, Місію, Лікаонію, Фрігію, Кавалію, 
Лікію, Карію, Лідію, Місію другу, Троаду, Еоліду, Віфінію, Стару Фрігію. І 
острови також він узяв: Сардінію, Кріт, Кіпр, і ріку Гіону, яку називають Нілом.
Яфетові ж дісталась північна сторона і західна: Мідія, Албанія, Арменія Мала і 
Велика, Каппадокія, Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Боспорій, Меотія, [город] 
Дервія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Фракія, Македонія, Далматія, Молоссія, 
Фессалія, Локрія, Пеленія, котра й Пелопоннесом зветься, Аркадія, Іпіротія, 
Іллірія, Слов'яни, Ліхнітія, Адріакія, Адріатичне море. Узяв же він і острови: 
Британію, Сі|цілію, Евбею, Родос, Хіос, Лесбос, Кіферу, Закінф, Кефаллінію, 
Ітаку, Керкіру і частину азійської сторони, яку називають Іонією, і ріку Тігр, 
що тече межи Мідією і Вавілонією. [Узяв він також краї] до Понтійського моря на 
північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а 
звідти, отже, й до самого Дніпра. [Дісталися йому] й інші ріки: Десна, Прип'ять, 
Двіна, Волхов. Волга, що йде на схід у частину Симову. 
В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, 
мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва. зимигола, корсь, 
летьгола , ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По 
сьому ж морю сидять варяги: сюди, на схід,— до наділу Симового; по тому ж морю 
сидять вони на захід — до землі Англійської і до Волоської. Яфетове бо коліно й 
це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни. німці, 
корляги, венедиці, фряги та інші. Вони сидять [одні коло одних] од заходу до 
півдня і сусідять з племенем Хамовим.
Сим же, Хам та Яфет, розділивши землю і метавши жереб, [поклали] не переступати 
анікому в братній уділ, і жили кожен у своїй частині. 
І був [тоді] один народ. А коли намножилося людей на Землі, то намислили вони у 
дні Іоктана й Фалека спорудити башту до неба. І, зібравшись на містині поля 
Сенаар зводити башту до небес і город навколо неї Вавілон, будували вони башту 
сорок літ. І не була вона завершена, бо зійшов господь бог глянути на город і на 
башту і сказав господь: «Се народ один і мова одна». І змішав бог народи і 
розділив на сімдесят і на дві мови, і розсіяв [їх] по всій Землі. По змішанні ж 
народів бог вітром великим розвалив башту, однак є останок її межи | Ассірією і 
Вавілоном; і є він у висоту [?]. а в ширину 5433 лікті. Багато літ держиться 
останок той.
Після того ж, як було розвалено башту і розділено народи, взяли сини Симові 
східні краї, а Хамові сини — південні краї; Яфетові ж сини захід узяли і 
північні краї. Від цих ото сімдесяти і две народів, од племені таки Яфетового, 
постав народ слов'янський —так звані норики, які є слов'янами. 
По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині угорська земля і 
Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі прозвалися іменами своїми, — 
[од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення 
Морава, і прозвалис моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: 
білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і 
осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі 
і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі 
ляхи [прозвалися лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами.
Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші 
— деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і 
назвалися дреговичами; а інші сіли  на Двіні і назвалися полочанами — од річки, 
яка впадає в Двіну  і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися 
полочанами.  Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм  
іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж 
сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися  сіверянами. 
І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й діста-логічного 
зв'язку з першою і перенесе- ли [свою] назву слов'янські письмена .
Коли ж поляни жили особно по горах сих [Київських], то була тут путь із Варягів 
у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра — волок до 
[ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти  в Ільмень, озеро велике. Із цього ж 
озера витікає Волхов і впадає  в озеро велике Нево, а устя того озера входить у 
море Варязьке.  І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти  
по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт- море, у яке 
впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського  лісу і плине на південь, а 
Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із 
того ж лісу витікає Волга на схід  і вливається сімдесятьма гирлами в море 
Хвалійське. Тому-то  із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід 
дійти  в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів — і до Риму, од Риму ж — 
і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське  море трьома гирлами; море 
це зовуть Руським. Побіля нього ж  учив  святий апостол Андрій, брат Петрів. 
 
* * *
 
Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він 
довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і 
прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим 
прийшов і став під горами на березі.
А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви 
гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і 
церков багато воздвигне бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і 
поставив хреста. І, поклонившись богу, він спустився з гори сеї, де опісля 
постав Київ, і рушив по Дніпру вгору.
І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих, — 
який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться, — здивувався їм. 
І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки 
бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, 
бачив бані дерев'яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть 
нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] 
того себе доб'ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді 
оживуть. І так творять вони повсякдень. Ніхто ж їх не мучить, а самі вони се' 
мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це чувши, [римляні] дивувалися. 
Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп .
* * *
Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми,  — бо й до сих братів 
існували поляни і жили кожен із родом своїм  своїх місцях, володіючи кожен родом 
своїм, — то було [між них]  три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а 
третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич  
а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од 
чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх 
найстаршого назвали його Києвом, І був  довкола города ліс і бір великий, і 
ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами  мудрими й тямущими і називалися 
полянами. Од них ото є поляни в Києві  й до сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва 
перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б 
Кий був перевізником, то не ходив би він доЦесарограда. А сей | Кий княжив у 
роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого] , а тільки про те 
відаєм що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,-котрого 
я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив 
городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що 
жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же 
повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, 
Щек і Хорив і сестра їх Либідь тут скончалися.
 
* * *
Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і 
стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були 
усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі 
собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву».
Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото 
одні звуться свеями, а другі — норманами, англа-ми, інші — готами, — отак і ці. 
Сказали русі чудь, словени, кривич і весь: «Земля наша велика і щедра , а 
порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами».
І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли 
вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший 
[брат] Рюрик, а другий, Синеус, — на Білім озері, а третій, Трувор, — в [городі] 
Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля .
А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. 
І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його 
Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши 
їм] городи ставити: тому — Полоцьк, тому — Ростов, другому — Білоозеро. А варяги 
по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді — словени, а в Полоцьку 
— кривичі, в Ростові — меря, у Білоозері — весь, в Муромі — мурома. І тими всіма 
володів Рюрик.
І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися 
вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. 
Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А 
вони, [тамтешні жителі], сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які 
зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину 
хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато 
варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.
 
* * *
І приспіла осінь, і спом'янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, 
[зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: 
«Од чого мені прийдеться померти?» І сказав йому один ві|щун: «Княже! Кінь, що 
його ти любиш і їздиш на нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі 
на ум, сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня [сього], ані гляну більше на 
нього». І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши 
декілька літ, він не займав його, поки й на Греків пішов. 
А коли вернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п'ятий рік спом'янув він 
коня свого, що од нього, як прорекли були волхви, [прийдеться] померти Олегові. 
І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я 
поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся 
і вкорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть: 
кінь умер, а я живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості 
його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і 
зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи: «Чи од сього черепа смерть мені 
прийняти?» І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила 
його в ногу.
І з того розболівшись, він помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і 
понесли його, і погребли його на горі, що зветься Щековицею. Єсть же могила його 
й до сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння 
тридцять і три .
 
* * *
Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею , а ми 
— голі. Підино, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».
 І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до 
попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він 
пішов у свій город [Київ].
 Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви 
з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою 
додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.
 Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм 
Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, 
якщо не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить».
 І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав 
єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города 
Іскоростеня, вбили Ігоря  і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, 
і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні.
Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець  його 
[тут] був Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин .
 І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону  його Ольгу за 
князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І 
послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і 
пристали вони під Бори-чевим [узвозом] у човні, бо тоді вода | текла біля Гори 
київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі.
 Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був 
у городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; 
поза городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків , — за святою 
Богородицею над горою, — саме тут був терем кам'яний . 
 І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила 
їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни «Прийшли, княгине». І мовила їм 
Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала 
нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій як 
той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали 
про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя Мала», — бо ім'я йому було Мал, 
князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого 
мені вже не в скресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. То 
нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а 
ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у 
човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.
 Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза 
городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них 
[кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо 
ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І 
сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня  наша хоче | 
[йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, 
величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до 
Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], 
Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж 
Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх. 
 І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, 
то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А 
то не пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, 
які держать Деревлянську землю, і послали по неї.
Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: 
«Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли 
древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] 
запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.
 І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож 
зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над 
гробом його і вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів 
вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до 
гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм  насипати 
могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли 
деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали 
деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла: 
«Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла 
вона  отрокам своїм пити за них, а | сама відійшла звідти і потім наказала 
отрокам сікти їх. І посікли їх п'ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і 
спорядила воїв на рештки їх.
 
Початок княжіння Святославового 
 
 У РІК 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв багатьох і хоробрих, і 
пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися 
обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між 
ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав 
[воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, 
вслід за князем».
 І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А 
Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були 
мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і 
кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що 
[довелося б їм] здатись.
 І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: 
послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хоч досидітись? Адже всі ваші 
городи здались мені, і згодились на данину, і обробляють ниви свої і землю свою. 
А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй] 
сказали:  «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого». 
І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого,  коли прийшли ви 
до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинила тризну мужеві моєму. Тому я вже 
не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду 
назад». Запитали  тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? | Ми раді дати і медом і 
хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у 
вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і г три горобці. Бо не хочу я тяжкі 
данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись 
бо ви єсте в облозі тож дайте мені се мале».
 Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по 
три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже 
покорились ви єсте мені й моїй дитині Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од 
города і піду в город свій Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і 
розповіли [пр все] людям. І обрадувалися люди в городі.
 Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, 
звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив'язат трут, обгортаючи [його] в 
маленькі платочки [і] ниткою прив'язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла 
Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців. 
 Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під 
остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли . І не було 
двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І 
побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.
 А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших 
людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила 
платити данину.